Вітаю Вас, Гість
Головна » Файли » Монографії

Олена Семеног. Українська культуромовна особистість учителя (шляхи її формування в системі професійної підготовки)
[ Викачати з сервера (1.85Mb) ] 08.01.2013, 17:18

ПЕРЕДМОВА

 

Динамічні мовні зміни на початку третього тисячоліття, стрімкий розвиток комунікативної та когнітивної лінгвістики, теорії дискурсу, прагматики тексту, нагальна потреба розробки ефективних підходів до формування культуромовних особистостей учнівської молоді – усе це детермінує посилену увагу до особистості вчителя української мови як носія національного коду. У ствердженні авторитету рідного слова в почуттєвому світі учнів вирішальну роль відіграє насамперед мовна особистість педагога-словесника. Досвід підтверджує: учитель як елітарна мовна особистість, котра глибоко шанує українську мову, має фундаментальні знання мови та літератури в поєднанні з традиціями національного виховання і вважає їх часткою свого світогляду та світосприйняття, відзначається мовним чуттям, спроможний забезпечити ефективний педагогічний вплив, здатна виховати іншу елітарну мовну особистість. Безумовно, повноцінно українська мовна особистість може бути репрезентована лише в тому випадку, коли держава захищає проголошені Конституцією України (ст.10) інтереси громадян. 

Однак, як показує практика, вимоги до шкільної філологічної освіти, побудованої на мовнокомунікативній методиці, з урахуванням культурологічного підходу, сьогодні зростають значно швидше, аніж держава і суспільство змінюють на краще фахово-мовну підготовку вчителя. Нудьгуючий, втомлений і  далеко не україномовний учень та спустошений від відчайдушного ентузіазму і сухих цифр шкільних показників, "хуртовини" всіляких розпоряджень і звітів учитель, ще доволі часто своєрідний іноземець серед російськомовного (навіть шкільного!) оточення, неспроможний відповісти молодому прагматичному поколінню, чому "з державною мовою в Україні людина ховається, наче злодій” (І.Дзюба) – така реалія нашого часу.

Ганебно-принизливе становище української мови суспільстві, мови швидше "для домашнього вжитку", й до сьогодні власне предмету навчання, а не мови шкільної та вищої освіти,  падіння авторитету рідного слова під потужним тиском суржикізації, жаргону, грубого просторіччя, американізації, беззастережного копіювання чужих для українців форм життя і шоу-культури, культивування  відчуття національної ущербності негативно впливає на формування високоінтелігентної особистості, її комунікативної вправності. У сучасних умовах украй необхідна підтримка української мови як унікального засобу розвитку національної самосвідомості, визнання пріоритетності в українокомунікативній підготовці з метою самореалізації в Українській державі.

Описаними негативами наповнюється і вища освіта. Значною мірою вона відгонить школярством і за своєю сутністю залишається конгломератом дисциплінарних знань без логічного й тісного взаємозв'язку між навчально-пізнавальним, науково-дослідним, виховним компонентами системи фахової підготовки.

Упадає в око, з одного боку, відсутність у навчальних планах  філологічних факультетів фундаментальних дисциплін (філософії освіти, комунікативної лінгвістики, лінгвопсихології, риторики), нічим невиправдане зменшення годин, а то й повне вилучення українознавства, з іншого – панування традиційної методології та методики викладання фахових предметів. Проблемою залишається оптимальне співвідношення, належний міжпредметний зв΄язок та інтеграція у межах як філологічних, так і між філологічними, психолого-педагогічними, методичними, культурологічними  дисциплінами. Йдеться, наприклад, про залучення студентів до спецкурсів з лінгвоукраїнознавства, мовного родинознавства, педагогічної діалектології, етнолінгводидактичної культури вчителя, предметної (філологічної, педагогічної)  інформатики, порівняльної педагогіки, формування культури педагогічного спілкування засобами української літератури тощо.  

Визнаємо  також:  наші студенти  (та й окремі вчителі також!) не вміють читати фольклорні і художні тексти, що є початковим й основоположним у дослідницькій роботі. А це яскраве слово, помітка, написане олівцем міркування на полях сторінки.  Зникне аналіз художньої деталі, зщезне живе слово майстра, "зачерствіє” думка, свідомість, холодно буде в аудиторії, майбутній учитель не набуде широкого діапазону фонових знань, які допоможуть розвинути позитивну мотивацію учнів до мови, розширити коло їх життєвих вражень. Дуже низький рівень індивідуалізації навчання студентів, "голослівною” залишається  самостійна робота.

Як це змінити? Шлях до позитивних змін пролягає через наше серце  і серце наших вихованців.  Почнімо із себе, з вироблення у себе готовності бути носієм високої мовної культури. Від наших особистісних якостей, переконливого слова, культури мислення (самокритичності, глибини, гнучкості, оперативності), культури поведінки (ввічливості, тактовності, інтелігентності, коректності) значною мірою залежить мовно-національна вихованість молоді.

Стрижнем усієї навчально-виховної системи в школі має стати формування української культуромовної особистості. З ціє метою зміст лінгвістичної, літературознавчої, психолого-педагогічної, методичної підготовки на кожному освітньо-кваліфікаційному рівні (бакалавр – спеціаліст – магістр; бакалавр – магістр) важливо спрямувати на виховання особистості, котра глибоко шанує українську мову й досконало володіє нею, обізнана з іноземними мовами, здійснює вивчення фольклорного і художнього тексту в культурно-антропологічному просторі, налагоджує діалог літературознавства з лінгвістикою, педагогікою, психологією, опановує виховні цінності рідного та інших народів, а також інноваційні педагогічні технології.

Навчально-дослідницьку і науково-дослідницьку діяльність, навчально-пошукові і педагогічні практики мають пронизувати етнокультурознавчий, соціолінгвістичний підходи, які дозволяють через етнолінгвопедагогіку, етнолінгводидактику глибше усвідомити україномовну картину світу в її зіставленні з національно-мовною картиною світу інших народів, забезпечують діалогову взаємодію в полікультурному інформаційному суспільстві, виховують толерантне ставлення до носіїв різних мов і культур. Взаємозв′язок підсистем фахової підготовки відбувається шляхом особистісно-діяльнісного підходу, який забезпечує розвиток студентів як особистостей, їх творчих здібностей.

У пропонованому дослідженні – в загальних рисах схарактеризуємо національний культурний контекст, у якому відбувалося й відбувається формування української мовної особистості вчителя, з'ясуємо підходи до формування культуромовної особистості у творчій спадщині видатних педагогів сучасності (В.Сухомлинський, О.Захаренко), визначимо прогресивні зарубіжні тенденції підготовки  вчителя-філолога як культуромовної особистості, проаналізуємо стан мовно-фахової підготовки вчителя-словесника. На основі опрацьованого теоретичного й експериментального матеріалу обґрунтуємо модель формування української культуромовної особистості вчителя: концептуальні засади профільної мовної підготовки в 10-12 класах загальноосвітнього навчального закладу з урахуванням Рекомендацій Ради Європи; поетапної науково-навчальної  (освітньо-кваліфікаційний рівень "бакалавр"), науково-дослідницької (освітньо-кваліфікаційні рівні "спеціаліст",  "магістр") підготовки у вищому педагогічному навчальному закладі. Розроблена модель є багатоаспектною і скеровується на вдосконалення змісту, форм і методів складових мовно-професійної підготовки, спрямованості потребово-мотиваційної сфери студента-філолога на дослідницький пошук з першого до випускного курсу, особистісно-діяльнісного підходу до навчання, діалогізації навчального процесу, оптимального співвідношення індивідуальних та колективних форм організації процесу навчання.

Отже, майбутнє за креативною особистістю вчителя з виразними націоментальними рисами, майстром-дослідником, який наповнює життєдіяльність студентів досконало-вишуканим світом рідної мови, стимулює потяг до істини, розвиває нестандартність і гнучкість мислення, прагнення до саморозвитку і самовдосконалення, виховує молоду ґенерацію активних, діяльних громадян, які гідно репрезентуватимуть й утверджуватимуть Українську державу в європейському співтоваристві.

Автор висловлює щиру вдячність науковому консультанту й редактору, докт. філ. наук, професору, дійсному члену АПН України Л.Мацько, рецензентам – докт. пед. наук, професору М.Лещенко, докт. пед. наук, професору Л.Паламар, докт. філ. наук, професору Л. Струганець за нелегку працю прочитання рукопису, доброзичливу критику, конструктивні зауваження і допомогу у створенні цієї книги.

Будемо вдячні  колегам за зауваження і побажання, які сприятимуть покращенню й удосконаленню монографії. 

Категорія: Монографії | Додав: Anri
Переглядів: 1203 | Завантажень: 728 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]